У країнах Європи почастішали випадки, коли ювенальні служби позбавляють українських біженців батьківських прав та забирають дітей.
"Страна" зібрала кілька таких історій українських біженок.
Олена Ковальова, мешканка Дніпра
У Олени двоє дітей: Олександр (16 років) та Річард (4 роки).
"До Німеччини я приїхала з молодшим сином Річардом. Старший син, Олександр, залишився в Україні, він не хотів їхати, але через кілька місяців я все ж таки вмовила його приїхати. Після приїзду до Німеччини в березні минулого року українські волонтери порекомендували мені сім'ю, готову прийняти біженців з України, крім нас там мешкали ще 12 осіб, двоє з яких – діти, як невеликий інтернат сімейного типу.
У цій сім'ї ми прожили 51 день.
Через 51 день нам запропонували переїхати до табору для біженців: нібито там кращі умови проживання. Ми, звичайно ж, погодилися через те, що в одному будинку, де проживало 14 осіб, було трохи тісно. Коли ми приїхали до табору для біженців, нас прийняли, поселили без жодних проблем. Але буквально за кілька днів до нас приїхали представники ювенальних служб і заявили, що сім'я, у якої ми до цього мешкали, поскаржилася на мене. Конфліктів ми не мали. Але з'ясувалося, що вони написали донос, що нібито я не дивлюся за своєю дитиною, мало її годую, надто емоційно реагую на побутові труднощі. І мені заявили, що на підставі цього доносу в мене тимчасово заберуть дитину до з'ясування всіх обставин.
Дитину забрали прямо з пісочниці, де вона грала", - розповідає Олена.
За її словами, у співробітників ювенальних служб не було жодних доказів, які могли б підтвердити слова людей, які написали донос.
"Щоб забрати у мене дитину, було достатньо того, що якісь люди без будь-яких підтверджень написали на мене скаргу, що я погана мати. Ніхто не захотів слухати мої аргументи, взагалі якось розбиратися в ситуації. Мене поставили перед фактом, заявивши, що у цій справі буде суд і там я зможу озвучити свої аргументи.
Спочатку сина відвезли до дитячого будинку, а за 10 днів передали невідомій родині. Перше судове засідання відбулося за два тижні, на ньому мені заявили, що я можу бачити свого сина один раз на 8 місяців.
Друге судове засідання відбулося за чотири місяці, і мені заявили, що мої батьківські права тимчасово припиняють. Після цього я природно розплакалася - на що суд заявив, що мені потрібно пройти психіатричне обстеження та довести свою адекватність, інакше дитину мені не повернуть.
Я найняла адвоката. Він порадив зібрати документи в Україні, які б підтверджували, що я ніколи не перебувала на психіатричному обліку, не притягувалася до кримінальної відповідальності. Він сказав, що якщо я стану на облік у місцевій психіатричній клініці, мені одразу поставлять якийсь діагноз. Лікарі просто вкажуть, що я біженка приїхала із зони бойових дій, а для них це вже підстави для якогось діагнозу.
В Україні я зібрала всі можливі характеристики зі школи та університету, де навчалася, із дитячого садка, куди ходив мій син, усі вони були позитивними. Але згодом виявилось, що для суду цього недостатньо. За останні 7 місяців сина я бачила лише три рази.
Нині у мене хочуть забрати ще старшого сина, 16-річного Олександра. Десь місяць тому ми з моїм старшим сином поїхали на зустріч до молодшого сина, але там мені заявили, що з Річардом може побачитися лише старший син, а мені заборонено. Після чого я почала прориватися до кімнати, де він був. Співробітники ювенальних служб викликали поліцію та заявили, що я завдала їм легких тілесних ушкоджень. Через це на мене відкрили кримінальну справу, на підставі якої вже хочуть забрати старшого сина.
Українське консульство у Німеччині не діє. Там мені повідомили, що нічим допомогти не можуть, оскільки я набула статусу біженки і перебуває під опікою законодавства ФРН.
Є якась 24 стаття закону про проживання, яка передбачає надання тимчасового захисту для біженців. Коли українець набуває статусу біженця, на нього починає поширюватися 24 стаття, а з нею і все законодавство Німеччини. Через це моїх дітей забирають на підставі законів Німеччини, а мене хочуть судити як німкеню, а не українку. Посилаючись на цю статтю, українське консульство заявляє, що нічим допомогти не може", - завершила розповідь Олена.
Оксана Буратевич, мешканка Ірпеня
Наприкінці лютого 2022 року Оксана виїхала до Німеччини разом зі своїм 9-річним сином Савелієм. У Німеччині їй та сину дала притулок молода сім'я, яка надала їм одну кімнату в квартирі.
Через три місяці нашого проживання в Німеччині у сина почалися болі в животі. Вони були і раніше, ще коли ми знаходилися в Україні. Але болі не були системними. Ми періодично проходили лікування, і болі закінчувалися на якийсь час. Обстеження до лікаря в Німеччині Після кількох тестів нам заявили, що з дитиною все гаразд, їй потрібно більше гуляти, я прислухалася до порад, але біль у животі тільки посилювався.
Син став менше їсти, гуляти, частіше лежати на ліжку. Біль посилювався, у нього були істерики. Я знову звернулася до місцевих лікарів. Вони зробили загальне обстеження та заявили, що у хлопчика все гаразд. Так тривало кілька місяців: лікарі говорили, що все добре, але стан дитини тільки погіршувався, вона вже починала стогнати від болю. Я пішла до клініки і поскаржилася на їхню бездіяльність, зажадавши провести повне обстеження. Все, що нам запропонували, - це пити знеболювальні. Після чого я із сином повернулася до України та пройшла обстеження тут. В Україні у сина виявили ерозійний виразковий гастрит, він і був причиною болю. Близько місяця ми лікувалися вдома.
Після повернення до Німеччини, десь за тиждень, у сина знову відновилися болі в животі. Ми повторно пішли до місцевого гастроентеролога, який заявив, що не бачить свідчень лікувати гастроентерологічні захворювання, а болі, швидше за все, викликані психосоматичними захворюваннями. Лікар направив нас у центр болю. І ми знову почали ходити по колу. При цьому стан сина лише погіршувався. Нас знали вже у всіх місцевих клініках, але ніхто нічого не робив.
Одного вечора після чергового відвідування клініки до нас приїхали співробітники ювенальних служб і заявили, що один із гастроентерологів, у якого син проходив лікування, написав скаргу. Він заявив, що я надмірно займаюся лікуванням дитини, чим спровокувала у сина психосоматичні захворювання, які викликають біль.
До мене увірвалися до квартири о 23:00, вибивши двері. Мені сказали, що на підставі заяв лікаря у мене заберуть дитину. Я була в шоці. Ніхто не хотів мене слухати. Вони тільки додали, що мають відповідне рішення суду, на підставі якого вони забрали Савелія.
За два тижні відбулося судове засідання, на якому суддя вислухав усі мої аргументи, у мене навіть з'явилася надія, що мені повернуть мого сина. Але рішення було негативним, мені заявили, що тимчасово позбавляють мене батьківських прав на період обстеження дитини. Нібито соціальні служби хочуть провести "експеримент" і перевірити, чи стане краще моєму синові, якщо вони обмежать наше спілкування. Вони вважають, що це я погано впливаю на Савелія, через що в нього болить живіт.
Сина забрали більше двох місяців тому, бачитися нам дозволяють раз на тиждень по одній годині.
На всіх наших зустрічах разом з нами є представник ювенальних служб, який дозволяє нам розмовляти виключно німецькою або англійською мовами, щоб він розумів, про що ми говоримо. На мої заяви, що Савелій не знає ні англійської, ні німецької мови і ми не можемо так спілкуватися з ним, ніхто не реагує. Нині син у дитячому інтернаті.
Консульство не діє. Я просила, щоб представники консульства приїхали до мене на суд, підтримали мене, відстояли мою позицію як громадянки України, але мені заявили, що допомогти не можуть і це взагалі не їхня компетенція: вони нібито займаються лише паспортами. Я залишилася віч-на-віч зі своєю проблемою, тутешні адвокати коштують дуже дорого, у мене практично не залишилося грошей, щоб їх оплачувати. Без адвоката я нічого вдіяти не зможу", - описала свою ситуацію Оксана.
Олена Дашко, мешканка Сєвєродонецька
До Німеччини приїхала у жовтні 2022 року зі своєю дев'ятирічною дочкою. Декілька місяців проживала в таборі для біженців, де помітила, що дочка погано засинає та іноді дуже хвилюється. Жінка вирішила звернутися до місцевого психолога, який перебував у таборі для біженців.
"Психолог попросив, щоб моя дочка залишилася у них у клініці на кілька днів, а вони за нею поспостерігають. Це було недалеко від місця, де ми жили, тому я погодилася. Через кілька днів психолог мені заявив, що моїй дочці стає гірше, вона постійно кричить, намагається втекти, тому вони залишають її у себе. Після цих слів лікар викликав співробітників ювенальних служб, які заявили, що з цього моменту вони мене частково обмежили в батьківських правах. Дочка перебувала у психологів 10 днів, потім відбувся суд, який частково позбавив мене батьківських прав, мені сказали, що тепер я не можу вирішувати, де буде моя дитина.
Через два тижні, як її забрали, я вперше побачила свою дочку. Вона була в жахливому стані, вся подряпана, на обличчі були синці, вона мало розмовляла. Мені вона сказала, що весь цей час вона була одна, з нею ніхто не розмовляв, а якщо говорили, то німецькою мовою, яку вона не розуміє. На моє запитання, звідки у дитини синці лікарі сказали, що це вона сама себе вдарила.
У клініці мені заявили, що я більше не маю права відвідувати свою дочку, оскільки їй призначили опікуна, а якщо я з'явлюся на території клініки, то стосовно мене відкриють кримінальну справу, про що вручили відповідний документ.
Після цього я звернулася до українського консульства, щоб мені допомогли розібратися в ситуації, що склалася.
У консульстві сказали, що вони нічим допомогти не можуть, тому що я перебуваю на території іншої країни і змушена підкорятися їхнім законам.
На сьогодні я взагалі не знаю, де знаходиться моя дитина, у клініці мені про це не говорять. У консульстві мені сказали, що якщо мою дитину забрали лікарі, значить так потрібно – нібито вони знають, що роблять. Зараз доньці дають якісь психотропні препарати, але які мені невідомо. Скільки часу займе лікування, мені також не кажуть. Через три місяці я бачила свою дочку всього чотири рази.
Консульство безсиле. Лише у Німеччині більше 100 випадків, коли у біженців забрали дітей. Ми вже об'єднуємося у спільноти, допомагаємо один одному фінансово та юридично. На даний момент мені відомо лише про один випадок, коли сім'ї з України повернули дитину. Ми всі хочемо повернутися назад в Україну, але не можемо цього зробити, доки наші діти знаходяться тут", - повідомила Олена.
