До побачення, наш ласкавий
Про мертвих – чи добре, чи нічого. Тому не будемо зараз про те, що Михайло Сергійович із найкращих спонукань розвалив цілий світ, не подумавши, як жити далі. Не будемо про це. Поговоримо про гарне.
Особисто мені (і мільйонам таких, як я) Горбачов дав те, що тоді здавалося винятково важливим – можливість слухати, що хочеться, дивитись, що хочеться, читати, що хочеться. І не в останню чергу писати, що хочеться. У першій половині 80-х із цим були величезні проблеми. Ідучи до армії в червні 1985-го, я залишав країну у звичному стані - коли за участь в обміні платівок на "Хвилі" (був такий дикий ринок у Донецьку) могли закрутити в міліцію. Просто за обмін – навіть без спекуляції. Коли я повернувся у грудні 1986-го, світ вже перекинувся, а фірма грамзапису "Мелодія" готувала до випуску "Лід Зеппелін" та "Дайї Стрейтс".
Горбачов дав нам вдихнути кисню в такій кількості, що всі трохи здуріли. Я добре пам'ятаю той стан 1887-88 років, року від волі, що раптово прийшла, всі ходили, як п'яні. Це відчуття вже ніколи не повториться, це було неймовірно здорово, і за це покійному, звичайно, велике спасибі.
Просто шкода, що країні не пощастило, і вона замість нього не отримала своєї версії Ден Сяопіна - людини, яка ламає і водночас будує. Але не кожній країні так щастить. Михайло Сергійович таки щось нам дав, і це залишилося з нами на все життя. Пам'ятатимемо про це сьогодні. А про те, що ми втратили через його особисті якості, поговоримо іншого дня. Завтра вже можна буде.
